Позавчора зайшов у гості до мами — хотів узяти молока. Дивлюся: над входом висить вінок. Здивувався, бо він явно штучний, магазинний. Зазвичай мою дружину всі просять робити такі вінки — і рідні, і знайомі. Якщо має час, вона охоче робить.
Питаю сестру:
— Чого ж ти взяла куплений у Ашані? Дружина ж могла зробити.
А вона каже:
— Та я просила, але вона не мала часу. 😳
Ну, час у моєї дружини справді не завжди є: діти, хатні справи, чоловік, якого треба годувати тричі на день 🤪 — усе це займає купу сил. Але розмова від сестри передалася моїй дружині, і тій стало ніяково. Тож вона таки знайшла трохи часу — після того як зробила різдвяні прикраси для нас, взялася і за вінок для сестри.
Сестра зраділа: сказала, що охоче прийме ще один вінок, бо два їй зовсім не завадять, а навпаки — додадуть затишку й прикрасять будинок.
Ось така невеличка кумедна історія з різдвяним вінком.
А насправді в повітрі вже відчувається Різдво. Навіть попри всю тривожність, попри відключення світла по 10–12 годин на день, попри чергові російські атаки й страшні втрати. Люди гинуть — і це страшна реальність війни. Але ті, кого біда в цей момент минула, мусять мати бодай маленьку віддушину, бодай якийсь стабільний елемент у житті.
Різдво — це завжди свято Надії. Надії на те, що після найдовшої ночі обов’язково настане світло. Що після зими все ж прийде новий день.
Тому святкувати потрібно. Але водночас — потрібно поважати тих, кому зараз необхідні тиша, спокій і час на власний біль.
