Ага, саме так я можу назвати свій теперішній стан... Думаєте, депресія буває тільки осіння та зимова? Та ні. Вона накриває часом посеред року, просто так, через якийсь застій у житті, через невиправдані надії та неможливість реалізації навіть найпростіших планів. І головне, що виходу із ситуації не бачу ні у близькому, ні в далекому майбутньому...
Прив'язаність до старенької мами, до неприлаштованих собак, яких на емоціях врятувала від смерті, а тепер не маю за що утримувати, а їх - дівчаток - ніхто не хоче забрати собі у дім. Всі ці фактори час від часу просто топлять все оптимістичне в житті, залишаючи ослаблене духом та хворе через це на безсилля тіло.
Стільки планів маю, стільки хочу перелопатити роботи навіть у прямому сенсі, а от щось не дає... То часу зовсім нема, то не вистачає сил, бо є час і хочеться перекопати тої грядки побільше. Допомоги чекати немає звідки, фізична праця то тільки чоловік і я в цьому домі. І рук більше не додасться, як не крути. Тому й не бачимось з ним цілими днями: у кожного море обов'язків та роботи.
Але відрада завжди знаходить як відігнати хоч на деякий час мою депресію. Бо ці милі собаки, їх неможливо не любити, не посміхатися від одного їхнього лизю чи вилю хвостиком. І оця водяна гладь ставка, якого хоч і не люблю, та все ж мрію ловити тут рибу, - вона теж завжди зігріває душу просто своєю наявністю.
Війна... Єдине, що депресію тільки підгодовує. Бо гинуть і гинуть найкращі. Гинуть невинні. Руйнується моя Україна. І ніхто поки що у світі не знає, як це зупинити.
Прийдеться зробити це самим.
І ми справимось.
Вірю.
Депресія, - подінься!
