Яблука для мене — це як місток у дитинство. Особливо аромат яблук, поскладаних у ящик і залишених десь на зберігання у приміщенні.
Згадую, як колись у селі дідусь і бабуся тримали зимові сорти у коридорі (сінях). Взимку тут було холодно, проте сухо. Запам'ятався цей момент, коли заходиш з вулиці і відчуваєш такий насичений і терпкий запах.
А ще тоді яблуні були дуже високими...
Цього року в моєму саду не так і багато дерев дали врожай, але радує, що молоді деревця вже окріпли і їхні плоди красиві та великі.
Наш клімат постійно змінюється і приносить сюрпризи. Наприклад, вже зараз через літню спеку половина листя з горіхів зісохло і впало. Мої молоді яблуні теж майже безлисті, так ніби пізньою осінню. А плоди світять, як ліхтарі у саду.
Нещодавно натрапила на поезію, яка на 100% відповідає моєму настрою та відчуттям. Це верлібр, отож рими тут не шукайте. На мою думку, такими віршами потрібно смакувати і не читати надто багато за один раз...
Діліться вашими враженнями!
Сьогодні з запізненням приєднуюсь до #fridaypoem.
ЯБЛУКА
коли йдеш збирати яблука,
які ще вчора вгризались в небо,
а тепер рум’яніють
у обіймах високої трави й
заклично виблискують
залишками хмар,
такими холодними,
що пальці обпікає і судомить
від доторку;
коли несеш їх у подолі,
відчуваючи, як вони твердими боками
штурхають один одного;
коли розкладаєш їх на столі,
а вони всотують в себе сонце,
так, що непомітно приходить вечір;
коли береш в руку
цю теплу наочну
модель любові,
підносиш до щоки
і відчуваєш як звідти
по-домашньому пахне
приборканою осінню,
тоді розумієш, що живий.(Наталя Боровик)
Дякую за ваш візит, голоси та коментарі!!!
До зустрічі!