Привіт друзі. Довго я сьогодні не писав. Вибачте, що так пізно. Треба було подумати...

З самого ранку на мене чекав дивовижний світанок із багряним небом, яке ніби горіло в сонячним пламенем. Я відклав усі справи і пішов робити фото цього природнього дива. Давно я не дивився на небо з таким трепетом та передчуттям чогось по справжньому великого.

По дорозі на роботу, радіо видало прекрасну пісню – «Місто Марії», Океана Ельзи. Яку я вже неодноразово чув, але ці знайомі слова запустили в голові зовсім незвичні думки… На роботі я знайшов кілька хвилин і загуглив кліп цієї пісні. Поки шукав офіційний кліп, натрапив на ось цей.

Зізнаюсь, дивитись на це відео без сліз я не зміг. Я пишаюсь тим, що я українець і живу поміж справжніх героїв, які не шкодуючи себе воюють за Україну. А що Я? Наскільки б сильно я б міг зайти? Якби в мене була можливість віддати життя, знаючи, що це зможе припинити біль і страждання інших українців, чи наважився я б на такий крок? Складні питання, на які я дав зовсім неочікувані для свого Єго відповіді…

Потім політ моїх фантазій переключився на інше питання: «як би я прожив свій останній день, якщо б знав що він останній?». Складно сказати, що за думки і від чого вони, але відповідь – що я б нічого не змінював, єдине - більше часу приділив би рідним та сказав кожному з них, що я їх сильно люблю - говорить, що я на своєму життєвому шляху який робить мене щасливим.

Під вечір роздуми переключились на тему, що чекає наших дітей в майбутньому та скільки дітей уже забрала, та ще може забрати війна? Хоть тут, причина таких роздумів зрозуміла – я проводив час з сином в прекрасному закладі АЗІЯ, в яку вирішили зайти з сином скуштувати мій улюблений рамен та його улюблені суші. Якщо не помиляюсь, в цьому кафе трапилась ще одна неминуча випадковість якої я так намагався не допустити…

Якщо ж повернутись до попередніх роздумів, як далеко б я зайшов для перемоги України? Я зрозумів, що віддати найдорожче (сина) я ніколи не буду готовий. Якщо себе, не очікувано, - так, то сина – нізащо. А батьки кожного полеглого воїна платять цю ціну… Але й цієї ціни не вистачає для Миру. Хоча, закон збереження енергії повинен був би спрацювати…

Далі фантазії понесло на роздуми: «що повинно статись, щоб війна закінчилась?». В цьому напрямку не зміг придумати нічого іншого, як фантастичної історії, щоб у головах всіх росіян промайнула думка «сколько можно терпеть, нам не нужна война, оставте Украину в покое, не отправляйте наших детей на убой». Та так промайнула, щоб люди встали і перевернули давним давно застарілий режим Наполеона сучасності.

Хто знає, звідки такі роздуми і на що все списати. Чи то на магнітні бурі, чи то на наближення зимового сонцестояння. Що ж, залишається вірити в диво, раптом мої фантазії з голосом стануть реальними і завтра кожен росіянин прокинеться з думкою «сколько можно терпеть, нам не нужна война, оставте Украину в покое, не отправляйте наших детей на убой» і піде змінювати щось у своїй країні.