Привіт, друзі!
Можливо, у вас виникло питання, куди я пропала на стільки днів. Адже останнім часом я писала дописи майже щодня, а тут — тиша, здається, вже майже тиждень. Насправді все дуже просто: ми нарешті з чоловіком наважилися поїхати, як то кажуть, «подивитися на Європу».
Раніше якось не складалося. Ми постійно відкладали — спочатку через брак грошей, ще до повномасштабної війни, бо почали будівництво дому. У 2018 році ми оновили закордонні паспорти (до речі, якщо хтось не знає — вони діють 10 років), але з того часу кордон так і не перетинали. Потім почалася війна. Чоловік був на фронті, згодом повернувся, і йому було дуже важко звикати до мирного життя.
У нього було сильне внутрішнє відчуття, що він не має права розважатися, доки війна триває, доки люди, яких він знав і з якими служив, залишаються там і перебувають у надзвичайно важких умовах. Про відпочинок за кордоном тоді взагалі не йшлося. З часом його трохи «відпустило», він почав спокійніше говорити про те, що можна кудись поїхати, що можна дозволити собі відпочинок. Я вважаю, що своє право на цей маленький шматочок нормального життя він виборов — пройшовши дуже довгий шлях там, де смерть чатувала на кожному кроці.
Все це, звісно, нікуди не зникло і йому дуже болить, але зараз ми знайшли в собі можливість вирватися. Хоча, не приховуватиму, ми дуже хвилювалися за перетин кордону. Перший виїзд чоловіка за кордон — а чоловіків зараз перевіряють особливо ретельно, бо одразу виникає підозра на ухиляння. Але, слава Богу, відстрочка багатодітного батька не викликала жодних питань, у базі також, мабуть, було зазначено, що чоловік — ветеран, тож проблем із перетином кордону не виникло.
Тепер повернуся трохи назад. Приблизно місяць тому моя подруга запросила мене в подорож Європою. У нас є невелике коло близьких подруг, які люблять подорожувати й мають для цього можливості. До війни вони часто літали з України лоукостами, зараз, на жаль, це неможливо, тож єдиний варіант — їхати до Польщі і вже звідти летіти.
Лоукости мають свої особливості: квитки потрібно купувати заздалегідь, повернення майже неможливе, зате ціни дуже низькі. Наприклад, ми витратили в середньому близько 4,5 тисячі гривень на двох в один бік. Тобто туди й назад — приблизно 9 тисяч. Можливість побачити Іспанію, я вважаю, того варта.
То ж коли я сказала чоловікові: «Відпускаєш мене в Європу?», він відповів: «Відпускаю, але тільки з собою»😁 . Хоча зараз у нас ремонти і кошти дуже-дуже потрібні. Але матеріальне — це, як не дивно, дуже скороминуще, на відміну від спогадів. Особливо в час війни, коли дрони й ракети нікуди не зникли, хоча дітям і потрібні кімнати, чи кращі житлові умови. Ми це все робимо і будемо робити. Але зберегти спогади, які залишаться з тобою на багато років, — це теж щось дуже цінне.
Чоловік трохи побурчав, бо саме на ті дні мали ставити двері, але питання вирішив: передзвонив майстрам, домовився перенести монтаж, і ми купили квитки.
Отак ми опинилися в Перемишлі після перетину кордону. Ми не планували заздалегідь, де будемо ночувати, бо не знали, скільки часу займе перетин. Потрібен був хостел. Я згадала, що мій брат колись, ще до війни, ночував у Перемишлі й радив один хостел. Написала йому, він дав назву, і виявилося, що той зовсім недалеко від нас.
Ми не хотіли бронювати наперед — вирішили просто зайти й замовити на місці. Але вже хостел здалеку виглядав порожнім: нічого не світилося, великий будинок на два поверхи з цоколем, темний і мовчазний. Ми стукали, дзвонили — ніхто не відчиняв. Був код, але він, як ми зрозуміли, лише для тих, хто забронював заздалегідь.
Зрештою ми знайшли сайт, оплатили через інтернет, отримали код і змогли зайти. Усередині було… порожньо. Жодної людини, нікого на рецепції. Коридори з лампами на датчиках руху, які постійно вмикалися й вимикалися. Уявіть: чуже місто, великий хостел, тиша, світло саме загоряється і гасне. Було трохи моторошно. Ми навіть жартували, що це хостел із привидами 👻.
Потім залишили речі й пішли в Biedronka купити щось на вечерю. Купили ще й пляшку вина — і вже на виході чоловік каже: «А в нас же немає штопора». Ну, подумали, якось викрутимося.
Коли повернулися, помітили, що ми в хостелі вже не самі — хтось іще заселився. І це, як не дивно, стало навіть трохи спокійніше. Ми сидимо в кімнаті, думаємо, як відкрити пляшку, і тут у дверях з’являється жінка й польською мовою питає, чи не маємо ми штопора, бо в них та сама проблема)).
Ми почали сміятися, відповіли українською — і вона, уявіть собі, теж перейшла на українську. Виявилося, що ситуація у нас абсолютно однакова. Зрештою ми всі вирішили проблему однаково: розкололи корок ножем і заштовхали його всередину пляшки.
Це було дуже кумедно. Але ні, якщо ви подумали — ми не сиділи разом. Ми з чоловіком і подругою у своїй кімнаті, вони — у своїй. Проте сам момент був дуже теплий і смішний.
У підсумку хостел, який спочатку здавався моторошним і порожнім, виявився цілком комфортним. Металеві ліжка, але дуже зручні матраци — ми прекрасно виспалися. І, до речі, у Валенсії, де ми жили потім, спалося навіть не так добре, як у цьому «страшному» на перший погляд хостелі в Перемишлі.
